|
Вочевидь, що в даний час третейські суди здійснюють свою діяльність винятково в рамках цивільного судочинства. Вочевидь також, що конституційні принципи правосуддя повинні дотримуватися всіма судами поза залежністю від того, державні це чи суди третейські. Почасти згодний з позицією де яких колег, що якщо з проблемою віднесення третейського суду до органів правосуддя існує визначена ясність, то питання про те, чи є третейський суд владним органом, дотепер висить у повітрі.
Щодо питання про виконання рішення третейського суду. На природу рішень третейського суду можливі щонайменше два погляди. Суть першого підходу полягає в тім, що держава делегує функції судової влади недержавному орган-третейському суду, і його рішення споконвічно є владними актами, а процедура видачі виконавчого листа є не що інше як дія, спрямована на перевірку законності рішення третейського суду по відповідних підставах. При такому підході простіше зважуються питання взаємини третейського суду з особами й органами, що не беруть участь у справі (свідки, треті особи, організації, у які спрямовані запити третейського суду), а також проблема преюдиціального рішення третейського суду.
Друга точка зору зводиться до того, що третейський суд не має влади, а «черпає» повноваження з погодженої волі сторін угоди про передачу спору до третейського суду чи третейського застереження, держава ж захищає рішення третейського суду як будь-яке законне договірне зобов'язання в процесуальному і матеріальному змісті (відповідні статті ЦПК, ГПК, ЦК). У цьому випадку, в силу цивільно-правового принципу, що говорить, що угода двох не створює зобов'язань для третього, піддаються сильному сумніву правомочності третейського суду і правові наслідки його рішень, про які говорилося вище.
Автор згодний з деякими колегами з точками зору про те, що третейський суд, по-перше: не повинний ототожнюватися з органами правосуддя; по-друге: не повинний ставитися вище, ніж державні суди. І все-таки, хотілося б звернути увагу на глибинні причини «гальмування» діяльності третейських судів, якщо ми збираємося створювати дійсно життєздатний та незалежний орган з розгляду спорів.
Аналіз колишньої й існуючої правової основи діяльності третейського суду для розгляду спорів дозволяє вважати основними причинами його «непрацездатності» наступні: а) складність організаційних заходів щодо узгодження вибору третейського судді, передачі йому матеріалів, проведення засідання й ін.; б) відсутність гарантій добровільного виконання однієї із сторін (а то й обома сторонами) рішення третейського суду і практична відсутність у третейського судді механізму безпосереднього примусового приведення свого рішення у виконання; в) необхідність звернення в цьому випадку за допомогою в суд, що перевіряє власне кажучи правильність рішення третейського суду, тобто практично його контролюють, і при невірному, на думку суду, рішенні третейського суду примусове його виконання не виконувалось. Якщо ця норма і надалі залишиться в Законі України “Про третейські суди”, особливо по господарських спорах, то рішення третейського суду взагалі будуть скасовуватися з нагоди або без такого.
Автор згодний, що не можна допустити свавілля третейського судді по процедурі розгляду конкретного спору і винесення рішень. Однак автор думає, що у аналогічних законах країн СНД та Європи, у Законі України “Про третейські суди” й сформованій практиці мається досить основ, так сказати запобіжних заходів, що обмежують «вільне» трактування третейським суддею процесуальних і матеріальних аспектів спору. Наприклад: право вільного вибору сторонами третейського судді і його можливий відвід; можливість самовідводу третейського судді до винесення рішення, якщо навіть він (третейській суддя) не упевнений у власній правоті з приводу розгляду спору та інше. А що стосується того, що не кожний може звернутися до більш “дорогих” фахівців-третейських суддів, то якщо іти даній логіці, то тоді і вони не гарантовані від судових помилок.
Далі, сторони підписуючи письмову угоду про передачу спора в третейський суд чи включаючи третейське застереження в договір, заздалегідь погоджуються з процедурою розгляду конкретного спора і добровільного виконання рішення по суперечці. Відмовлення від добровільного виконання рішення третейського суду повинно сприйматися в цьому випадку, як відмовлення від виконання узятих на себе зобов'язань. Це тоді свідчить про те, що несумлінна сторона зрозумівши, що третейський суд не піде в нього на приводу, звичайно ж буде заперечувати проти рішення, винесене не на його користь. У цьому випадку, авторитет третейських суддів буде «страждати» крім їхньої волі і сумлінності при розгляді суперечки.
Як показує практика, усе залежить від ступеня «сприйнятливості» сторін (представників сторін), якщо хочете «осудності», форми і зміста роз'яснень фахівців, які «готують» сторони до розгляду спору. Найважливіше, як представляється автору, це розуміння третейськими суддями, що будь-яке «неправильне тлумачення» може бути неправильно зрозуміло стороною спору і, значить у неї завжди буде привід відмовитися від виконання рішення добровільно. Якщо ж ставити перед собою “архізадачу”, то помилок бути не повинне зовсім. Можливо дане твердження є декларативним, але іншого підходу, здається важко представити. Можливо введення додаткових гарантій від судових помилок, наприклад: як це передбачено Законом “Про третейський суд” шляхом укладання третейських контрактів із третейськими суддями. Адже формула майнової відповідальності арбітра за заподіяний збиток при винесенні незаконного рішення відома ще з часів римського права.
Крім того, автор особисто не прихильник протиставлення державної судової системи третейським судам. Однак невипадково, що у європейських країнах велика частина спорів розглядається в арбітражі (третейському суді), а більш складні категорії спорів, де рішення будуть швидше за все неодноразово скасовуватися, розглядаються в судах загальної юрисдикції.
Існують і такі категорії, як так званні безперечні спори, по яких взагалі може не бути яких-небудь оскаржень (установлення прав власності на рухоме і нерухоме майно і т.п.). Третейські суди також можуть залучатися для розгляду так званих корпоративних суперечок, наприклад: між учасниками господарських товариств (виключення із складу учасників товариств у випадку невиконання рішення третейського суду щодо формування статутного фонду і т.п.). Практика діяльності постійно діючих третейських судів при ТОВ «Донецькагроконсалт», при ВГО “Асоціаціація “Третейська ініціатива” показала, що взагалі не потрібно боятися виносити рішення, уже заздалегідь знаючи, що противна сторона буде його оскаржувати (правда набір інстанцій іноді стає значним: прокуратура, держадміністрації усіх рівнів, місцевий і господарський суди і т.д.).
Таким чином, позиція автора будується на наступній формулі: підписав третейську угоду (включив третейське застереження в договір цивільно-правового характеру) – зобов'язаний підкоритися Регламенту (Правилам) конкретного третейського суду і не можеш оскаржити рішення третейського суду в суди, але маєш право не виконувати дане рішення в добровільному порядку. Тому питання підняті у даній статті були і будуть актуальні, вимагають детального пророблення, а темі третейського суду в подальшому будуть приділяти досить багато уваги.
Є.Данилін
|
|
