|
Порятунок потопаючого — справа рук самого потопаючого. Але потопаючий приречений утонути, якщо хтось не допоможе. Звідки шукати підтримки бідній бабі Валі в глухому селі? Нізвідки, як від своїх сусідів. Таких же селян, як вона, можливо, хіба трохи багатших чи трохи бідніших. Так завжди було, каже Світлана Прокопенко, керівник Інституту сільського розвитку: варто розділити спільну біду з односельцями, як вона стає не такою страшною. Фахівці проекту, який діє в межах Програми підвищення рівня життя сільського населення за підтримки Міністерства з питань міжнародного розвитку Великобританії, працюють у 13 районах, отож уже на практиці довели цю слушну думку. Про те, як саме гурт дозволяє виживати в збіднілому селі і чим саме проект підтримує сільські громади, наша розмова з Світланою Степанівною.
- Чим саме ваш проект може допомогти селянину, голові сільради чи, приміром, керівникові господарства, які сидять без грошей або ледве-ледве зводять кінці з кінцями?
- Наша програма звертає увагу на найбідніші прошарки населення. Якщо подивитися на бюджет селянина, таку собі "скарбничку". Так чи інакше в неї крапають якісь гроші. Це можуть бути кошти від оренди за майно і земельні паї, дохід від бізнесу, продажу м'яса чи молока на ринку, або зарплата, пенсія. Є й пасивний дохід, який залежить від умов життя в кожному селі. Якщо нормально працює школа, дитячий садочок, мама може залишити там дитину, яка буде доглянута, й вийти на роботу. Зароблені у вільний час грошу - це теж пасивні плюсики, які надходять до скарбнички. Ми концентруємося на тому, щоб джерел для її поповнення було більше. Це розвиток бізнесу в сільській місцевості, створення обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок, де можна позичити гроші для розвитку бізнесу, це питання управління об'єктами соціальної сфери, переданими на баланс сільради, це й загальне "оздоровлення" сільської общини - відновлення довіри сусіда до сусіда, авторитету сільської влади.
- От ви приходите в бідне село, де від колгоспу майже нічого не залишилося, землі забур'янені, а до райцентру далеко. Люди в безвиході. Як можна повернути довіру?
- Ми провели дослідження в селах, де працює проект: там люди вже інакше дивляться на світ. Там зрозуміли, що можна вижити. У них більше настрою, вони краще самоорганізувалися. Наприклад, завдяки групам здавальників молока. Уявіть собі закинуте село Новосавицьке - це Великомихайлівський район Одеської області. В ньому проживає 152 особи, більшість - колишні пайовики КСП. Саме господарство практично розвалилося, паювати було нічого. На території села є психлікарня - єдине місце, де можна знайти хоч якусь роботу.
Більше трьох років тому фахівці проекту почали працювати в цьому селі. Переговорили з людьми, з керівником місцевого кооперативу. Виявилося, що у господарстві був холодильник. У Великій Михайлівці працює сирзавод, але за 20 кілометрів вони не посилатимуть машину задля однієї тонни молока. Але збереглися й колгоспні корови, які дають ще тонну молока. А за двома тоннами машина від сирзаводу приїде. Влітку молоко треба охолодити. Отож, сільрада провела переговори з керівництвом підприємства, щоб використовувати охолоджувач молока і для людського молока. Виграли і селяни, і господарство.
- Тобто ви просто підказуєте селянам шлях до бізнесу?
- Важливо не тільки підказати шлях, а й організувати людей, заставити їх повірити, що ця ідея реальна. Думаєте, сирзавод спочатку хотів працювати із "забитим" селом? Ні, вони казали, що люди не будуть здавати молоко, що це буде регулярно, що не буде саме дві тонни молока.
Ми переконували людей у сільській громаді: якщо хочете отримувати якісь готівкові гроші - організуйтеся. Шукали людину, яка б на підводі об'їжджала двори, знаходили бідони - багато речей. Спочатку було дуже складно, але коли система запрацювала, люди справді все почали робити самі.
- Як ви вибираєте, яким селам допомагати, а яким - ні?
- нагадаю, що програма має пілотні проекти в Київській, Донецькій, Одеській і Луганській областях. Коли програма починала роботу, ми домовилися, що працюватимемо в найбідніших районах, де достаток нижчий за середній. І обов'язково координуємо діяльність з обласними держадміністраціями. Коли нам пропонують вибрати з двох віддалених районів, ми дивимося, де люди краще сприймають наші ідеї.
- А звідки ви їх черпаєте?
- У нас працюють кваліфіковані, досвідчені експерти. Крім того, з історії ми знаємо, наскільки міцно жили українські села, сільські громади. Сусіди допомагали один одному. Ще Гоголь писав: сперечаються двоє, то правду їм може підказати третій. Ось вам ідея третейського суду. Або кредитні спілки: на Західній Україні вони працювали довго, і їх досі пам'ятають старожили. Навіть канадська діаспора привезла ідею кредитної кооперації за океан із українського села. Отож дуже багато чого сьогодні доводиться відроджувати.
- Ви кажете про кредитні спілки. Яким чином вдається їх відроджувати? Адже, з одного боку, влада дивиться на них, як на оті трасти на зразок МММ. По друге, навіть за вашими дослідженнями, народ не довіряє сусідам, а сенс кредитної спілки полягає в тому, щоб позичити односельцю гроші. А як не віддасть?
- На жаль, це правда. Хоча утворення кредитних спілок дуже допомагає в роботі із сільською громадою. Якщо сільська рада дійсно авторитет для села, то багато чого можна зробити завдяки їй. Буквально пару тижнів тому ми були в Київській області в селі Гайворонщина. Голова місцевої сільради, не просто мила жінка, започаткувала чимало дуже цікавих ініціатив. Вона об'єднала літніх жінок, тих, кому за 70, більшість із яких сьогодні самотні, згрупувала чорнобильців, і люди розв'язують спільні проблеми. Так відроджується довіра. А потім можна говорити і про кредитну спілку.
- Тобто грошей ви не даєте, а пропонуєте вудочку. Яким чином, приміром, без грошей можна відкрити в селі лікарню? Просто порадами тут не допоможеш.
- Знову ж таки в Одеській області, в Ренійському районі працює громадська організація "Рідна земля". Вони загорілися саме такою ідеєю і стали шукати кошти на організацію сільської швидкої допомоги. У селі Нагорне, в якому не було навіть свого акушерського пункту, живе понад три тисячі мешканців. До райцентру - сорок кілометрів. Завдяки громадській організації, яка змогла написати грант (звичайно, допомагали співробітники нашого проекту), і переговорам з місцевою владою село таки отримало наприкінці минулого року в своє розпорядження "швидку". Тепер там є свій пункт невідкладної допомоги з транспортом, невеличкою амбулаторією, обладнанням - усе найнеобхідніше. А районна влада пішла на те, щоб оплатити ставки водію, фельдшеру й лікарю.
- Ви згадували про третейських суддів. Маєте якісь конкретні вирішені справи чи керуєтеся лише Гоголем?
- У принципі, у нас при торгових палатах існують третейські суди. Особливості наших судів у тому, що ми перенесли їх в аграрну сферу. Згадайте ситуацію у грудні 1999 року, коли вийшов указ Президента про прискорене реформування. Реформування йшло не просто швидко, а шалено швидко. Скільки проблемних, невирішених питань залишило те реформування! Дуже багато звернень до судів, у Генпрокуратуру, в Мінагрополітики. Але більшість питань можна досить просто вирішити в сільській громаді.
Як це роблять у нас? З'являється сторонній чоловік від проекту - це секретар третейського суду, він не може бути суддею. Суддю ж неодмінно вибирають серед населення ті люди, з якими ми працюємо.
- Звичайний мешканець села - суддя? А хто він? Голова сільради, керівник господарства?
- Просто шанована в селі людина. Люди - представники конфліктуючих сторін, самі кажуть, кому вони довіряють. І він "розсуджує", вирішує конфлікт, у 90 відсотках випадків не доводячи його до звичайного суду. За минулий рік до таких послуг у трьох областях - Київській, Одеській та Донецькій, було близько тисячі звернень і тільки 106 з них закінчилися зверненням до суду.
- Сьогодні найбільша проблема на селі - втеча молоді в міста. Маєте якусь "панацею" проти цієї "напасті"?
- Ми чудово розуміємо, що сільське безробіття вдарить найболючіше по сьогоднішніх школярах. Тому почали нову програму: "Шкільний агроцентр". Започатковували її в Одеській області на гроші Британського посольства. Приміром, у Новоборисівській школі, що у Великомихайлівському районі, почали з 2001 року і вже закупили обладнання, налагодили систему крапельного зрошення, місцева влада виділила ділянки землі, закріпивши її за навчальним закладом. Тепер там діє сад на крапельному зрошенні, школярі також вирощують овочі, мають комп'ютерний клас, де діти вчаться сучасним технологіям виробництва. А в Макарівському районі на Київщині при школі діє центр племінного кролівництва. У цих дітей, які вчаться сільського бізнесу зі шкільної лави, на селі буде майбутнє. А це, певно, -головне завдання нашого проекту.
Розмовляла Михайлина СКОРИК.
|
|
