До питання функціонування об’єктів соціальної інфраструктури в сільській місцевості

У період реформування колективних сільськогосподарських підприємств соціальна сфера села опинилася на межі руйнування. Це сталось через кризовий стан економіки, різке скорочення бюджетного фінансування, неплатоспроможність та заборгованість сільськогосподарських підприємств. Такий стан речей унеможливив задоволення потреб сільського населення в соціально-культурних і побутових послугах і, як наслідок, зробив украй проблематичним створення належних умов життя на селі. У зв'язку з цим, для забезпечення подальшого функціонування і розвитку соціальної інфраструктури села, виникла потреба в її реформуванні, яке б передбачало вирішення питання щодо нових власників соціальних об'єктів колективних сільгосппідприємств.

Відповідно до Указу Президента "Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств" від 9 березня 2000 року № 398, сьогодні здійснюється передача об'єктів соціальної сфери з балансу сільськогосподарських підприємств недержавної форми власності в комунальну власність територіальних громад. В указі, зокрема, передбачено, що головною умовою передачі об'єктів соціальної сфери є збереження їхньої мережі та функціонального призначення. На сьогодні ще не передано понад 30% об'єктів через обмеженість коштів місцевих бюджетів на їхнє фінансування.

Отже, органам місцевого самоврядування необхідно забезпечити належне функціонування об'єктів соціальної інфраструктури, зберігши мережу та функціональне призначення, не знизивши, при цьому, рівня якості надання послуг населенню.

Об'єкти соціальної інфраструктури повинні мати свого реального власника, здатного забезпечувати їхнє ефективне використання. Функціонування й розвиток соціальної сфери, поліпшення якості житлово-комунальних, соціальних, побутових послуг має позитивне значення як для кожного громадянина окремо, так і для держави в цілому, адже саме розвиненість соціальної сфери визначає рівень добробуту населення.

Однією з найбільших проблем в сільській місцевості стало забезпечення водопостачання. Водопостачання традиційно вважається послугою соціальною і завжди надавалася за дуже низькою ціною. А в сільській місцевості, де майже всі витрати брали на себе сільськогосподарські підприємства, ця послуга була безкоштовною. За останні десять років ціни на ці послуги стрімко зростали, а якість, навпаки, різко знижувалася. Для того, щоб забезпечити безперебійне постачання послуг, необхідно відновити мережі, які були занедбані в так званий перехідний період, замінити старі спрацьовані технічні вузли і агрегати. Як відомо, це все потребує значних коштів. Неспроможність колишніх власників та місцевих органів влади забезпечити виконання ремонтних і відновлювальних робіт, утримувати в належному стані об'єкти водо- і теплопостачання призвела до занепаду цих мереж, погіршення якості послуг, а то й до припинення їхнього надання.

Більшість населення, яке користується централізованим водопостачанням, нарікає на якість питної води. Якість води майже не контролюється, норми споживання часто завищені, їхнє дотримання також не контролюється з різних причин: і через відсутність приладів обліку, і через відсутність відповідних спеціалістів, а іноді й через небажання щось змінювати. Низький тиск і аварії у водогінній мережі призводять до частих перебоїв у водопостачанні.

Через відмову від жорсткого централізованого планування ще на початку 1990-их років, через зменшення державних дотацій та штучної підтримки систем водо- і теплопостачання виникла проблема доступності послуг. Різкий перехід від системи оплати комунальних послуг з державного бюджету за рахунок платників податків до фінансування за рахунок оплати споживачів послуг разом з реорганізацією колективних сільськогосподарських підприємств, які утримували об'єкти, що надавали такі послуги, став чи не однією з основних причин обмеження доступності послуг.

Про перехід до повного відшкодування вартості комунальних послуг Україна оголосила в середині 1990-их років, за рекомендацією Ради Організації Економічного Співробітництва і Розвитку.

Саме з цієї реформи і почалися проблеми з доступністю послуг для переважної більшості населення. Хоча держава й оголосила програму допомоги малозабезпеченим сім'ям, проте з різних причин багато сімей не змогли нею скористатися.

У сільській місцевості найбільший вплив на цей процес мала реструктуризація сільськогосподарських підприємств, коли об'єкти соціальної інфраструктури, які утримувалися за рахунок цих підприємств, залишились "нікому не потрібними".

У зв'язку з високим рівнем бідності серед сільського населення споживачі послуг неспроможні платити більше. Людям важко змиритися з такою ситуацією, вони не можуть зрозуміти, чому потрібно оплачувати те, що надавалося безоплатно, чому необхідно збільшувати оплату за неякісні послуги, тим більше, що рівень доходів знижувався, а не підвищувався. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, ріст рівня бідності в сільській місцевості за останні роки мав перманентний характер: 1999 р. - 29,3%, 2000 р. - 31,3%, 2001 р. - 35,2%. У цілому за період з 1999 р. до 2003 р. рівень бідності у сільській місцевості зріс на 3,8%. Через надмірне підвищення цін на життєво необхідні послуги людям довелося знизити рівень споживання цих послуг, або й зовсім від них відмовитися. Це призвело до загострення санітарно-епідеміологічного стану, росту захворюваності серед населення тощо.

Вважається, що сім'я не може платити за водопостачання, якщо оплата цих послуг потребує значного скорочення витрат на інші товари і послуги першої необхідності (продукти харчування, медичні послуги тощо).

Ще одним негативним фактором є низька платіжна дисципліна населення. Оскільки часто не застосовують жодних фінансових чи інших санкцій за несвоєчасну сплату за користування комунальними послугами, з'ясувати реальну причину погіршення платіжної дисципліни, фактично, не можливо. Одні не платять тому, що не вистачає коштів, інші - бо впевнені в своїй безкарності.

На процеси, які відбувалися в цілому по всій країні, свого часу наклалися проблеми, пов'язані з реструктуризацією колективних сільськогосподарських підприємств і з так званою "безхозністю" об'єктів соціальної сфери, які розташовані в сільській місцевості. Сільське населення залишилося поза межами доступності до найнеобхідніших соціальних послуг.

Головна мета реформування соціальної інфраструктури - збереження й забезпечення ефективного функціонування і подальшого розвитку сфери послуг у сільській місцевості для задоволення потреб населення в соціально-культурних, житлово-комунальних та побутових послугах.

Досвід роботи в цьому напрямі свідчить, що найбільш ефективними є моделі створення сільського комунального підприємства, сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу, сільського сервісного центру, взаємодії органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями та приватними підприємцями.

Підготувала Надія Тимошенко